Заборона на виїзд за межі України за рішенням суду

Верховним Судом проведено аналіз судової практики, що стосується вирішення питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України. У цій частині документа йдеться про практику, яка сформувалася в судах щодо задоволення заяв позивачів про тимчасове обмеження відповідачів у виїзді за межі України в порядку забезпечення позову. Крім того, наведені приклади помилкового визначення юрисдикції цієї категорії справ.

Ухилення від зобов'язань

Відповідно до ст.33 Конституції кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ст.2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в конвенції, і Протоколу №1 до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи власну. Не може бути встановлено ніяких обмежень у здійсненні цих прав, крім тих, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для підтримання громадського порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я або моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Також ст.12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи власну. Ці права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними цим пактом.

Зазначені правовідносини регулюються ст.313 Цивільного кодексу, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Це право в ГК віднесено до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме - до особистих немайнових прав, які забезпечують існування фізичної особи. Відповідно до ч.3 ст.269 ЦК особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Останнє не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути їх позбавлено.

Порядок здійснення права громадян на виїзд з України і в'їзд в Україну, оформлення документів для закордонних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюються законом «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII.

Положеннями ст.6 цього закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або у виїзді за кордон, зокрема, в наступних випадках:

• якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до їх виконання або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п.2);

• якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до їх виконання (п.5);

• якщо проти нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п.8).

Відповідно до ст.8 закону рішення у спорах про відмову в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасової затримки паспорта або його вилучення можуть бути оскаржені до суду за місцем проживання особи. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон на підставах, передбачених пп.1, 2 і 6 ч.1 ст.6 закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пп.3-5 і 9 ч.1 ст.6 закону, оскарженню не підлягає.

Тимчасова затримка або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, військовими комісаріатами та консульською службою України.

примусове виконання

Пунктом 8 ст.19 закону «Про Державну прикордонну службу України» від 3.04.2003 №661-VI встановлено, що на ГПС відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, запобігання та недопущення в'їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в'їзд в Україну або які тимчасово обмежені в праві виїзду з України, в тому числі згідно з дорученнями правоохоронних органів.

Відповідно до ст.124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території. Примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені в законі «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV.

З набранням чинності 9.03.2011 акту «Про внесення змін до Закону України« Про виконавче провадження »та деяких інших законодавчих актів щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 4.11.2010 №2677-VI закріплено право державного виконавця в разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду з метою встановити тимчасове обмеження в праві виїзду боржника за межі України. У зв'язку з цим суди розглядали таке уявлення держвиконавців у виконавчому провадженні.

Цивільний процесуальний кодекс доповнений ст.3771, якою врегульовано рішення судом питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України.

Частинами 3 та 4 ст.22 закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI передбачено, що виїзд з України і в'їзд в Україну іноземців та осіб без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання їм майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, або ж тимчасово обмежується право виїзду з нашої держави.

Правильне застосування судами процесуального законодавства при прийнятті судових рішень з цього питання є визначальним для дотримання законних прав людини і громадянина і має сприяти ефективному, своєчасному і законному примусовому виконанню рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Вихід за межі повноважень

Пунктом 8 ч.1 ст.6 закону №3857-XII передбачена можливість обмеження виїзду з України громадян, проти яких подано цивільний позов до суду, до закінчення провадження у справі. При розгляді цивільних справ мали місце випадки, коли суди ототожнювали питання тимчасового обмеження боржників у праві виїзду за межі України з видами забезпечення позову, не беручи до уваги, що повноваження судів першої інстанції при вирішенні цивільних справ визначені ЦПК, в тому числі повноваження щодо вжиття заходів щодо забезпечення позову.

Відповідно до ч.1 ст.151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачених цим кодексом види забезпечення позову. Перелік останніх визначено ст.152 ЦПК. Серед видів такого забезпечення в ст.152 ЦПК не передбачено застосування судом тимчасового обмеження особи у праві виїзду за межі України.

Тому, з огляду на, що в цивільному процесі відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому стст.151-153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід зробити висновок, що суди не можуть застосовувати вказаний спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості і виконання інших зобов'язань, оскільки це порушує норми ЦПК і свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повному чий, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, і вимог ст.6 конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом.

Однак деякі суди задовольняють заяви позивачів про тимчасове обмеження відповідачів у виїзді за межі України в порядку забезпечення позову.

Так, Дніпровський районний суд м.Херсона у справі №2-1674 / 2011 р позовом банку до Д. про стягнення кредитної заборгованості в порядку вжиття заходів щодо забезпечення позову, посилаючись на п.8 ст.6 закону №3857-XII, обмежив виїзд відповідача за межі України до набрання рішенням суду законної сили.

Така хибна практика звернень із заявами про забезпечення позову шляхом обмеження виїзду за кордон набула поширення, зокрема, в зв'язку з листом Національного банку «Щодо обмеження виїзду за межі України боржників банків» від 3.11.2009 №49-012 / 2687-20491, в якому містяться рекомендації комерційним банкам звертатися до суду з відповідними заявами про забезпечення позову. НБУ дав такі рекомендації, незважаючи на те, що переважна більшість кредитних зобов'язань боржників перед фінансовими установами забезпечується заставою рухомого і нерухомого майна, якого, як правило, досить для задоволення вимог банку-заставодержателя в разі звернення про стягнення майна боржника.

Пунктом 2 ч.1 ст.6 закону №3857-XII передбачена можливість тимчасового обмеження у виїзді з України, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші зобов'язання, до виконання цих зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Відповідно до змісту цього пункту можливість обмеження у виїзді не зв'язується з розглядом цивільних справ, а передбачається така можливість для громадян - суб'єктів цивільних відносин, що мають неврегульовані відносини до судового розгляду.

Однак, як випливає з статистичних показників, суди враховували як розглянутих по п.2 ч.1 ст.6 зазначеного закону 2,8 тис. Справ. Фактично вони розглянуті за поданнями державних виконавців на підставі невиконання судових рішень, але ухвали судів про обмеження виїзду обґрунтовані п.2 ч.1 ст.6 закону №3857-XII.

При цьому суди не брали до уваги як відсутність стосуються розгляду таких справ процесуальних норм (на відміну від передбаченого ст.3771 ЦПК порядку обмеження виїзду на підставі невиконання зобов'язань за судовими рішеннями і рішеннями інших органів), так і зміст чч.1, 2 ст. 8 закону №3857-XII. Даною нормою передбачено, що дії щодо відмови у виїзді з України з підстав, передбачених пп.1, 2, 6 - 8 ч.1 ст.6 цього закону, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку.

Це свідчить про те, що дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах ст.6 зазначеного закону і такі дії органу (посадової особи) можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка потерпіла від обмежень, в порядку адміністративного судочинства.

На підставі викладеного слід зробити висновок, що суди можуть вирішувати питання про обмеження у виїзді за межі України тільки в порядку, визначеному ст.3771 ЦПК і за поданням державного виконавця на підставі п.18 ст.11 закону №606-XIV в зв'язку з ухиленням боржника від виконання судового рішення або знаходиться на виконанні рішення іншого органу (п.5 ч.1 ст.6 закону №3857-XII).

«Юрисдикційні» помилки

Питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України вирішується судом за правилами цивільного судочинства в порядку, передбаченому ст.3771 ЦПК. Відповідно до змісту цієї статті вирішення питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України вирішується в порядку, визначеному цим кодексом щодо боржників у виконавчому провадженні, по будь-яким виконавчим документам, передбачених ст.17 закону №606-XIV, примусове виконання яких здійснюється ДІЗ.

Господарський процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства та Кримінального процесуального кодексу не містять відповідних норм в розділах, що регулюють рішення процесуальних питань, пов'язаних з виконанням судових рішень, прийнятих за нормами цих кодексів. КАС містить разд.V «Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах», ГПК - разд.XIV «Виконання рішень, ухвал, постанов». Разом з тим зазначені процесуальні норми КАС і ГПК не обумовлюють порядок обмеження права боржника на виїзд за межі України.

Таким чином, ст.3771 ГПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, прийнятих незалежно від виду судочинства і рішень інших органів (посадових осіб).

Якщо на підставі вироку судом було видано виконавчий лист про майнові стягнення, питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються по ст.3771 ЦПК.

Справи, що надійшли для аналізу судової практики, свідчать про те, що суди в цілому дотримуються вимог, що стосуються юрисдикції даної категорії справ.

Так, визначенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 17.06.2011 (справа №6-32 / 11) задоволено подання державного виконавця ВДВС Іршавського районного управління юстиції про тимчасове обмеження в праві виїзду за кордон громадянина С. в результаті нездійснення їм будь-яких дій, спрямованих на виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення про стягнення на користь держави штрафів на загальну суму 3638 грн.

З матеріалів іншого цивільної справи №6-444 / 11 Луцького міськрайонного суду Волинської області слід, що на виконання наказу господарського суду від 22.11.2010 про стягнення в солідарному порядку з приватних підприємців М.С. і М.Х. на користь приватного підприємця Л. грошових коштів, державний виконавець звернувся з поданням про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України, яке було розглянуто в порядку цивільного судочинства.

Однак мають місце помилки і у визначенні юрисдикції справ цієї категорії. Про це свідчать наступні приклади.

У серпні 2011 р державний виконавець Центрального ВДВС Миколаївського міського управління юстиції звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України боржника Г., яка не виконує рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва про стягнення з нього на користь ПрАТ «ПУМБ »боргу в розмірі 655 192 грн. 90 коп.

Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 21.09.2011 у відкритті провадження за поданням ВДВС відмовлено на підставі п.1 ч.2 ст.122 ЦПК. Суддя виходив з того, що в справі виник спір за зверненням суб'єкта владних повноважень з приводу реалізації наданих йому законом функцій, розгляд якого проводиться за правилами адміністративного судочинства.

Не погодившись з такими висновками, суд апеляційної інстанції за скаргою державного виконавця ухвалою від 29.11.2011 обґрунтовано скасував ухвалу районного суду, а матеріали подання направив для розгляду в суд першої інстанції. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що уявлення державний виконавець вніс на підставі ст.3771 ЦПК, тому воно підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У переважній більшості справ, що надійшли для аналізу судової практики, уявлення державних виконавців в порядку ст.3771 ЦПК вносились у зв'язку з невиконанням зобов'язань, покладених на боржника судовим рішенням. Уявлення держвиконавців в порядку ст.3771 ГПК вносилися і з метою виконання постанов органів Державної автомобільної інспекції про стягнення штрафів з водіїв, залучених згідно з відповідними постановами до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.122 КпАП, а також виконавчих написів нотаріусів .

Так, визначенням Бродівського районного суду Львівської області від 22.09.2011 задоволено подання головного державного виконавця ВДВС Бродівського районного управління юстиції та тимчасово обмежений у праві виїзду за кордон громадянин України Х. до виконання ним зобов'язань по сплаті штрафу в розмірі 850 грн. за постановою ВДАІ (справа №6-38 / 11).

Справи про застосування заходів тимчасового обмеження щодо виконання рішень інших органів, а також судових рішень про виконання зобов'язань немайнового характеру для аналізу судової практики не надходили.

Звернення за належністю

Підсудність вирішення питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України визначена ч.1 ст.3771 ЦПК, в якій зазначено, що подання державного виконавця розглядає суд за місцезнаходженням органу ДВС.

Так, Комсомольський районний суд м.Херсона повернув подання ВДВС щодо Б. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС розташований на території Суворовського району м.Херсона (справа №6-70 / 2011 р.) Така практика ґрунтується на вимогах ст.3771 ЦПК і є правильною.

Відповідно до ч.1 ст.3 закону «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 №202 / 98-ВР органами державної виконавчої служби є:

• департамент ДВС Міністерства юстиції, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;

• управління ДВС головного управління юстиції Мін'юсту в АРК, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;

• районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи ДВС відповідних управлінь юстиції.

Згідно ч.3 ст.3 цього закону тільки районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи ДВС відповідних управлінь юстиції є юридичними особами.

Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст.93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст.115 ЦПК виносить ухвалу про повернення подання державного виконавця для подачі до належного суду. Копія ухвали разом з поданням і всіма додатками до нього надсилається гоісполнітелю.

Так, визначенням Ленінського районного суду м.Харкова від 12.05.2011 уявлення районного управління юстиції Харківської області про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України гр.С. повернуто в зв'язку з непідсудністю Ленінському районному суду м.Харкова. У поданні державний виконавець послався на те, що виконавчий лист про стягнення заборгованості виданий Ленінським районним судом.

Повертаючи уявлення, суддя вказав, що згідно ст.3771 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України через невиконання судових рішень розглядають суди за місцезнаходженням органу ДВС.

Виконавче провадження відкрито держвиконавцем Балаклійського районного управління юстиції. Відповідно і звертатися слід до Балаклійського райсуд Харківської області.

У той же час в деяких випадках суди в порушення наведених вимог ч.1 ст.3771 ЦПК розглядали подання не за місцезнаходженням органу ДВС.

джерело